Хор «Відродження»

Для мене хор «Відродження» має настільки велике значення, що я не можу відділити його від себе і вважаю, що, говорячи про цей колектив, говорю про себе. Тому хай вибачать мені ті, хто читає ці рядки, що я веду оповідь про хор від свого імені.

Сталося це так. У далекому 1985 році я повернувся додому з чергової поїздки до московських архівів з пекучою знахідкою — у моєму чемоданчику лежали переписані невідомі хорові твори Максима Березовського, переважно Причасні вірші на мішаний хор. Для того, щоб уявити що означали ці ноти, скажу, що твори Березовського, окрім кількох, що давно вважалися втраченими, століттями розшукувалися вченими й ентузіастами, бо, зважаючи на колосальний художній рівень концерту «Не отвержи мене во время старости», передбачали відкриття цілої хорової культури, багатої, своєрідної й пекуче цікавої. Проте, зусиллями вчених і хоровиків-практиків було віднайдено лише три хорові концерти, чотири Причасні вірші та «Вірую» з Літургії.

У 70-х роках ХХ ст. у київському любительському хорі, який створив Віктор Іконник, і який згодом отримав назву «Київський камерний хор», співався хоровий концерт Березовського «Не отвержи мене во время старости». Цей концерт справив на мене таке враження, що я «захворів» на духовну музику Максима Березовського, як виявилося на довго — десятки років шукань по архівах, бібліотеках, приватних збірках старих регентів, у майже знищених церковних зберіганнях — уявіть собі церковні ноти у середині 80-х! — хорових творів цього, як мені здавалося, геніального композитора. До сліз було боляче, що така музика, що живе не на землі, а звертається до нас з небес, що перевертає душу драматизмом, що говорить до нас зрозумілою але складною і, водночас, сучасною мовою, що така музика пропала. Не вірилося. Адже усі, хто звертався до творів Березовського, були вражені безперечним, потужним талантом цього неперевершеного майстра, цієї небесами обдарованої людини, і цього глибоко нещасного, скривдженого, занапащеного чоловіка. Отже, цю музику потрібно відшукати.

Спочатку відшукалися ті, хто давно й кваліфіковано займалися творчістю Максима Березовського, хто робив дослідження, писав статті, аналізував цю прекрасну музику. І, як часто буває, молода, необізнана але завзята людина (це я) знайомиться з тими, хто пише товсті книжки, і до яких боїмося навіть наблизитися. Так моє захоплення Березовським спонукало до знайомства з Миколою Максимовичем Гордійчуком, який погодився стати моїм науковим керівником, з прекрасними фахівцями музичного відділу ІМФЕ ім. М.Т. Рильського — академічним інститутом, в якому творили музикознавчу науку ті, кого знаєш лише за прізвищем на обкладинці. Зрештою, Березовський таки примусив мене стати музикознавцем та захистити дисертацію про українські корені його творчості. У самому Ленінграді — там, де ходив, творив і страждав він сам. Я тоді увійшов до музикознавчої еліти величезної країни. Це і листування, знайомство і, зрештою, дружба з Мариною Григорівною Рицаревою, яка щойно видала свою монографію про Березовського, і яка направила мене, тоді зовсім «стерильного» за знаннями, у бік дослідження українських джерел його музики, що, за її словами, «дозволить уникнути конкуренції з нею». Я навіть «дістався» до Юрія Всеволодовича Келдиша — Зевса музикознавчого Олімпу Радянського Союзу, приймав його у себе вдома і немилосердно «ганяв» по подільських схилах, знайомлюючи з київськими дивами.

Дивно, але тоді, у 70-х, я був абсолютно переконаний у тому, що я віднайду ці твори. Просто шукати треба більше, їздити частіше, перевіряти ретельніше, не довіряти нікому, допоки сам не переконаєшся, тобто проводити пошукову роботу серйозніше, інакше вона затягнеться на десятиліття. Так і сталося: роки періодичних занурень у старовинні рукописи, «переривання» зітлілого паперового масиву; сподівання, що переростає у азартний шал, що от-от, зараз, щойно лише перегорнути один листок, і відкриється очікуваний текст. Але роками тексти псалмів, на які Березовський створював свої хорові твори, ховалися від мене. Часто траплялися розрізнені листки з уривками церковних творів, переважно поголосники (збірки хорових творів для одного конкретного голосу, наприклад, сопрано 2-ге, бас 3-й, альт 1-й і т.ін). Але не Березовського. І раптом, — сталося: як квітковий бутон розкрився фоліант з розсипаними по жовтих листах зернами чорних нот, а вгорі надпис: «М. Березовський».

Відкривши ці ноти і побачивши те, що шукав роками, я відчув, що моє життя скінчилося, що те, чого я так сильно жадав, чого прагнуло моє єство — ось воно, тут… і кінець бажанням. І, як кажуть у романах, душа відчула холодну пустоту. Проте, робота тільки-но починалася. Далі — ретельне копіювання (переписування) і повернення додому зі скарбом.

Нот виявилося багатенько: десять Причасних віршів (відомо було зі старих дореволюційних видань чотири) та повна чотириголосна Літургія на мішаний склад (у старих виданнях лише одне «Вірую» а решта — переклад на чоловічий хор).

Свого хору на той час у мене не було — навчався в аспірантурі. Тож я зробив партитуру, виправив текст — довелося трохи реконструювати втрачені місця. А далі? Як же звучить ця нова музика? Причасні виявилися настільки свіжими за інтонаціями, з такими яскравими поліфонічними епізодами, такою несподівано складною і насиченою гармонією, що не були схожі ні на один твір композиторів-сучасників Березовського. Це була нова музична мова, що протиставляла себе минулому партесному концерту, і яка зверталася до нас, нащадків, знайомими для нас інтонаціями — «словами» Моцарта. Це була прекрасна, високодуховна музика, де в чому жартівлива, з молодечими «вивертами», грою, музика світла, часом радісна, часом сумна. А часом драматична, і саме тут відчувалися зерна того глобального трагізму, який вибухне у знаменитому «Не отвержи мене». Музика була різною, навіть в одному жанрі: причасні вірші. Схоже було, що ці композиції творилися не одночасно і відтворювали різні тенденції, які мінялися впродовж короткого життя нашого композитора. Аналіз, перегляд, знову аналіз, знову перегляд. Але ж як вони звучатимуть у, як кажуть зараз, «живому» звучанні. Для цього потрібен хор.

Я пішов по діючих на той час хорових колективах Києва. Пропонував взяти до репертуару ці твори. Я боявся запропонувати свою кандидатуру в якості диригента, бо не мав ані досвіду, ані імені!? Але найбільше вразило — що НІХТО не зацікавився цими композиціями. Це виходило за межі розуміння: чому ніхто з керівників хорових колективів не захотів відсунути заплановане, щоб ухопитися за можливість відтворити відшукану музику нашого, українського музичного генія? Це тепер я розумію, що головнішим у хорі було (є й зараз) поняття репертуарної політики. І був ризик узяти до репертуару десь раптово узявшийся матеріал, хай з творів знаменитого Березовського. Адже самі твори не знайомі — хто його знає якої якості ця музика і як її «наредактував» той Юрченко. Тоді ніхто не погодився. Тож я сів, задумався і задав собі одне питання: а ти, раб Божий, ти хто такий, чи не хоровий диригент?

Отак і з’явився хор, вірніше спочатку хоровий ансамбль, який співав твори Максима Березовського. Збиралися переважно студенти консерваторії, мої знайомі — їх знайомі — знайомі їх знайомих… Збиралися у мене «на хаті» на старому Подолі, але обстановка житла, малі діти — не сприяли творчій атмосфері. Постали неминучі питання: приміщення, фінансування, нотний друк (вже з’явилися ксерокси), костюми, і т.ін., і т.ін.

Були прем’єри, спочатку скромні, у випадкових, зовсім не престижних залах. Мінявся склад від концерту до концерту: питання грошей на репетиції. Тож співали спочатку — ентузіазмом. Але виявилося, що хор у мене виходить: звучання вибудовується, інтонація стає на місце, а з гарними голосами з’являється виразність. Потроху формувалася форма концерту: виступ, відділення, лекція-концерт.

Трохи відволікуся. З виступами по радіо хор швидко набув популярності. І сталося диво! Телефонний дзвінок і знайомий чоловічий голос: «Це дядя Міша, той, хто вам лагодив телевізор, пам’ятаєш. Я почув твій виступ по радіо. А пам’ятаєш моє прізвище — Березовський». Так, цей старий знайомий нашої сім’ї виявився потомком Березовського. Щоправда не прямим — через рідного брата Максима — Петра, який мав дітей і звідки пішла дворянська гілка чернігівських Березовських. Він прийшов з сином і розказав нашій компанії, у присутності дорогої нам пані Роксани Скорульської, директора музею Миколи Лисенка, про стару генеалогічну книгу, яку вони старанно вели від Созонта Березовського, і яка загинула у пожежі громадянської війни. Він наговорив цілу касету, яка ще й досі чекає на розшифровку та видання. Його син — рудоволосий красень гренадерського зросту — нагадав мені обрис Максима, що я його собі уявляв. І так само, як і його знаменитий попередник, він тікав з батьківщини до пристойного життя, на цей раз — у США.

Повертаюсь до «Відродження». Диригент (тобто я), набиваючи гулі, набирався досвіду і зрештою, коли творів Березовського стало замало, постало питання репертуару — куди рухатися далі. Отут стала в нагоді моя регентська практика 70-х років, коли батюшка отець Віталій у ірпінській церкві Святої Трійці знайомив нас, півчих, з духовними творами, кого б ви могли подумати? Ніколи не здогадаєтесь. Ну! Ну, вже ближче! Ні не правильно, ну так і бути, слухайте: це духовні твори Миколи Леонтовича! Так, так, саме його. Не повірите, але у нього таки багатенько духовних творів. Саме так, з величезним здивуванням ми дізнавалися, що великий Микола Леонтович і не менш великий Кирило Стеценко писали духовну музику. Ми про це НЕ ЗНАЛИ.

Було це на зламі 70-80-х років. Через три роки після реґентування у церкві я з моїми друзями-співаками мусили покинути ту роботу через те, що отець Віталій, захопившись нашим співом, записав пасхальну службу на магнітофон і передав запис за кордон, де він урочисто прозвучав по радіо «Свобода» з Мюнхена. Хористи раділи як діти, а я з прикрістю відчув, що відтепер наш церковний спів закінчився. Я попередив о. Віталія, що реклама на радіо «Свобода» принесе нам невиправдані біди, і ми усім складом попрощалися з цією великою людиною, який став для нас взірцем священика, бо був, окрім цього надзвичайно цікавою людиною, палким знавцем і прихильником церковного співу і великим патріотом України. Ми тоді ледь встигли втекти від каральної длані радянського апарату, який таки вдерся на хори під час наступних Троїчних свят. Але там вже співав інший хор. Тоді «власті» переписали усіх хористів, які насмілилися отруювати радянський народ співами церковними, і багато з них втратили роботу й навчання.

Я згадав цей епізод через те, що мав якийсь церковний репертуар, головне ж — твори українських композиторів — абсолютно невідомих ані пересічним слухачам, ані спеціалістам. Я почав «копати» у цьому напрямку. І виявив поле не оране: архіви не розібрані, не переписані, не впорядковані. І розпочалося справжнє життя, насичене пригодами й відкриттями, коли день приносить радість знахідок а ніч — задоволення від розумів, коли занурюєшся у роботу «по самі вуха», і працюєш, працюєш, і.. це і є щастя!

Так з’явився проект духовних співів Миколи Леонтовича. Хор «Відродження» (ще ансамбль) виконав і записав до фондів українського радіо практично усю його духовну музику, яку я переписав з архівних автографів. Потім — ювілей Миколи Лисенка. Знову пошуки, конструювання партитури, концерти і перший в Україні запис на радіо усіх віднайдених духовних творів композитора (у тому числі «Боже великий, єдиний» — усе перші виконання) і видання першого нотного збірника з його духовними творами («Микола Лисенко. Релігійні твори» Дрогобич, 1993. Цей збірник давно потребує перевидання). Спромоглися навіть створити науково-популярний фільм про духовну музику Лисенка «Спалахніте серцями» з нашими співами та моїми коментарями. Далі інші проекти: Кирило Стеценко, Яків Яциневич, Пилип Козицький, Михайло Вериківський, Григорій Давидовський, Порфирій Демуцький, Федів Попадич –увесь набір композиторів, що створювали українську духовно-музичну школу у буремні 20-ті роки ХХ ст. Частину нот цих авторів я привіз з поїздки до США та Канади у 1991 р., куди їздив спеціально по ноти українських композиторів від Українсько-Канадського СТ «Кобза», де я очолював відділ духовної музики. Про становлення української духовної музики у 20-тих роках ХХ ст. згодом у мене вийшла ґрунтовна стаття у 4-му томі «Історії української музики» за 1992 р. а потім, коли виникло товариство «Український фонд духовної музики», були видані й ноти у багатотомній «Антології української духовної музики», на видання якої мене надихнули зустрічі з першим Патріархом Української автокефальної православної церкви Мстиславом: «Кирило Стеценко», «Максим Березовський», «Духовна музика українських композиторів 20-х років ХХ ст.». Тоді ж вийшла аудіо-касета з духовною музикою Миколи Леонтовича (згодом перевидана у вигляді компакт-диску).

Тоді, з кінця 80-х, я був захоплений формою лекцій-концертів, під час яких розказував про музичну структуру літургії, про нюанси церковного співу, про особливості біографії композиторів, потім повертався до хору, дзенькав камертоном і звучав спів — або як ілюстрація до сказаного, або навпаки — «тілом» концерту був спів а текст лише поясненням. Проекти вибудовувалися або по композиторах, або по жанрах. Хотілось і по стилях, але не вистачило часу. Коли хор «Відродження» став досить відомим –звучав по радіо, по телебаченню, отримував й непогану пресу — розпочалися гастролі. Спершу до Польщі, де нас зустрічали як благовісників України, що народжується як незалежна держава (кілька разів хор брав участь у фестивалі в Щецині). Потім, 1991 року, сталася неймовірна гастрольна поїздка до Італії з, уявіть, платними концертами(!), з упорядкованим гастрольним турне по казковим містечкам круг чарівного озера Лаго ді Гарда. Поїздка була організована дружиною Анатолія Солов’яненка Світланою, і про неї в мене особисто і у хористів залишились самі теплі спогади. Нарешті з’явився спонсор — фірма «Hiala centre». Це означало більш-менш планомірну роботу, можливість планувати концерти й поїздки. «Піковим» роком став 1993-й, коли хор «Відродження» отримав Гран-Прі та майже усі інші нагороди міжнародного хорового конкурсу ім. Георгія Дімітрова «Варна’93» у Болгарії. Після цього хор став відомим у Європі, визнаним за якість співу й увійшов у комп’ютерну базу даних та об’їздив половину континенту.

Щастя було недовгим. У цьому ж році почалися такі фінансові та економічні «струси», що спонсор «почив у Бозі» — фірма розвалилася і хор залишився без підтримки. Мені вдалося ще два роки тримати колектив в умовах повного безгрошів’я та шаленої конкуренції. Була Франція з непоганим виступом на конкурсі «Florilege vocal de Tour» у містах Тур, Анже, Амбуаз та місячні гастролі по країні, де організатор не зміг виконати зобов’язання і хор замість платних концертів змушений був давати виступи «на шапку»; Іспанія: боротьба за Gran-Prix Europeen у м. Сан-Себастьян (Толоса) та концерти країною, Німеччина. Проте, хор вже був не той і найвищу нагороду року ми не отримали.

Тяжко було у 90-х, хоча саме на цей час припадають найкращі записи, найцікавіші концерти і гастролі. Не зважаючи на Гран-Прі, на те, що хор «Відродження» й досі присутній в усіх світових базах даних і я ще й зараз отримую запрошення на хорові акції, — не зважаючи на це, середина 90-х років стала кінцем існування колективу. Хор помирав двічі: на початку 90-х і у 1995 р., тобто рівно через 10 років після початку діяльності. Після того, як зірвалося підряд 11 гастрольних поїздок, остання — у США, коли ми вже мали візи у паспортах і неймовірно дешеві квитки.

Також тоді великого значення набули нотні видання, починаючи з першого в Україні видання духовної музики, що його здійснила «Кобза» (власне, її відділ духовної музики): «Христос воскрес. Тропар Великодня. Для мішаного хору». Дрогобич, 1991, та популярного «жовтого збірника»: «Піснеспіви Всенічної». Київ, 1994 р., що його видала Київська духовна академія УАПЦ під редакцією о.Валерія Семанцо, і в якому я брав активну участь та зробив комп’ютерний нотний набір, і закінчуючи солідними виданнями «Антології української духовної музики». Ці видання були б неможливими без перевірки на живому звучанні хору.

Зараз, оглядаючи події того часу з висоти сьогодення, я бачу, що хор «Відродження» виконав свою місію — відродження української духовної музики. Адже тоді ця музика була незнаною, замовчуваною, закритою у спецховищах, взагалі забороненою. За десять років існування колективу назбиралося 128 записів у фондах українського радіо — переважно це записи творів, партитури яких було скомпоновано з рукописів, з автографів, переписів або рідкісних видань, що були відшукані мною особисто в архівах, бібліотеках, приватних зібраннях старих регентів. Ці записи дуже активно звучали у 90-х роках, і слухач поволі звикав до української вимови церковнослов’янського тексту, до народнопісенних інтонацій церковних піснеспівів, зрештою, до того незаперечного факту, що існує українська духовна музика — самостійна й оригінальна. Ця, на наш погляд, аксіома, що не потребує доказу, на той час видавалася не те, що крамольною, а скоріше певним «випендрьожом» для деяких «спеціалістів». Досить часто після концертів доводилось вислуховувати таке: «Ну що ти придумав! Немає ніякої окремої української духовної музики — це все варіанти російської». І я подумав, а чи не «заносить» мене зайвий «ура-патріотизм». Може дійсно те, що я представляю як окреме музичне явище насправді є лише, так би мовити, «діалектом» російської духовної музики. Але ні. Хор «Відродження» допоміг мені довести, і я сподіваюсь не мені одному, що ті інтонації, які звучать у музиці українських авторів, та специфічна манера звуковидобування, та світла й чиста релігійність є елементом національним, що глибоко захований у ментальності українського народу. Хор «Відродження» досить переконливо доводить це своїм звучанням.

Зараз українська духовна музика нікого не дивує. Вона входить обов’язковою часткою до репертуару любого українського колективу. Вона знана у світі і шанована спеціалістами та пересічним людом. Вона звучить, яскраво і барвисто, прекрасним, багатоголосим хором, і в суголоссі її дивовижних голосів я чую виразний голос хору «Відродження», мого хору, якому я присвятив кращу частку свого життя.